Маріямпіль - місто Марії
Меню сайту
Погода
Календар новин
| « Квітень 2024 » | ||||||
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 |
| 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 |
| 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 |
| 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 |
| 29 | 30 | |||||
Пошук
Наше опитування
Кнопка сайту
Статистика
Про існування у Маріямполі церкви у виявлених на даний час зичних джерелах вперше згадується у фундаційній грамоті Каєтана Яблоновського монахам капуцинам за 1742р. В ній зазначалося, що фундатор дарує монахам, крім всього іншого площу для кляштору, що знаходилася недалеко від „руської церкви”. Прибувши у містечко, капуцини викупили в уніатського пароха Січинського за 600 зл. площу під костьол.
У кінці XVIII ст. в Маріямполі діяло дві церкви – Воздвиження Чесного Хреста (в центрі міста) і Святого Миколая (у ремісничому кварталі). На 1790р. вони обидві не використовувалися за призначенням. Перша з-за старості була в аварійному стані, а друга - згоріла. Про два маріямпольські храми писав також відомий краєзнавець А.Петрушевич. Про Святомиколаївську церкву, що знаходилася на передмісті (Маріямпіль-село) згадує Шематизм за 1832р.
1793р. губерніальна влада запропонувала релігійній громаді взамін за дві площі, де знаходилися церкви, разом із будівельним матеріалом, заготовленим для спорудження нової святині віддати капуцинський костьол, закритий у 1784р. Угода була досить вигідною, тому релігійна громада згодилася на це. Тим часом, монастир влада дозволила використовувати римо-католицькому монастиреві ордену сестер хариток. Спільне 133-річне володіння культовою спорудою відзначалося частими суперечками й процесами у галицькому та львівському судах. Хоча обидві релігійні громади вважалися зрівняними у правах, латинники поступово захоплювали простір у храмі й обставляли його на свій лад. Спираючись на українську громадськість та щойно створені українські організації, греко-католицькі священики робили спроби відновити справедливість. У 1865р. адміністратор маріямпільської парафії Гнат Заклинський помістив на бічних вівтарях святої Клари і святого Юзефа руські образи. У 90-х рр. інший парох, Василь Мотюк, замість образів святої Клари і святої Магдалени в кутах двох пресвітеріальних філярів поставив вівтарі Чесного Хреста і святого Миколая, справив свої амвони й хоругви. Перед фасадом костьолу українська громада побудувала дерев'яну дзвіницю. Трохи згодом о. Василь Мотюк зняв образи святої Клари і святої Магдалени і повісив їх у притворі. Римо-католицькі ксьондзи стали писати скарги у різні інстанції й прохання про передачу костьолу у їхнє повне користування. Однак австрійська влада стояла на стороні українців. У релігійний конфлікт змушені були втручатися австрійський цісар і віденський парламент.
За деканальною візитацією 1894р. в церкві знаходилися великий престол римо-католиків, два престоли греко-католиків, два антимінси (один із них освятив митрополит Сильвестр Сембратович), 2 чаші, пушка, Псалтир. Серед церковних документів були інвентарні описи, метричні книги (найдавніші з 1790р.), список прихожан, протоколи засідань церковної ради. За візитацією 1897р. дізнаємося, що іконостасу до цього часу в церкві не було. На зламі століть громада придбала рамку іконостаса за 300фл. та купила образ „Воздвиження Чесного Хреста” кисті відомого художника Копистенського. Найбільше (30 зл.) пожертвував на образ житель села Ф. Кучук.
У 1891р. в церкві зберігалися ікони, написані на дереві олійними фарбами, у XIX ст. - „Богоматір” і „Святий Миколай”. Тоді ж зафіксовано наявність у храмі 4-х стародруків - „Євангеліє” (Львів, 1690), „Тріодь” (Львів, 1699), „Тріодь” (Львів, 1730), „Октоїх” (Львів, 1765).
В кінці 70-х років XIX ст. зведено дерев'яну дзвіницю. Акт візитації 1894р. зазначав, що вона знаходиться в доброму стані. У ній зберігалося 5 дзвонів.
Нагоду для позитивного для себе вирішення проблеми спільного користування костьолом з уніатами, католики отримали після перемоги в польсько-українській війні. Але ще до цього - 9 червня 1919р. під час Богослужіння, до храму вдерлися 40 жовнірів й почали бити прихожан, подерли хоругви, порізали хрести і книги, деякі церковні речі забрали з собою.
Польська влада таки виселила греко-католиків із святині. 26 вересня 1924р. Станіславське староство наказало українцям залишити костьол до 5 січня 1926р. Для зведення храму маріямполянам давався рік і три місяці. У січні 1926р. для Богослужінь парох віддав капличку в парохіяльній резиденції. Але вже влітку того ж року церковну утвар було перенесено до новозбудованого храму. Велику допомогу надав Станиславівський владика Григорій Хомишин. Освячено церкву у 1930 р.
Подальшу історію греко-католицької громади Маріямполя уклав о. Ігор Баланда. Наведемо хроніку цього священика в повному обсязі:
„Церкву будували 1926-1930рр. В будові церкви брали участь малі діти і дорослі. Одночасно з церквою будувалася читальня „Просвіти”, будівництво якої завершено дещо раніше. Резиденція пароха, церква і читальня були власністю греко-католицької церкви (громади). Організатором будови як церкви, так і читальні були Вовчук Теофіль на прізвисько „Сегер", його брат Йосиф і їх батько Федько. З-поміж інших парохіян у роботі вирізнялися брати Філько та Павло Смеречинські - майстри-будівельники. Мурували мулярі, а дах ставив архітектор п. Гоян.
Будова церкви йшла повільно через брак грошей. Черняхівський Олекса поїхав з делегацією маріямполян до єпископа-ординарія Преосвященного Григорія Хомишина просити Благословення і матеріальної підтримки. Владика надали суттєву допомогу і грошима і деревом, інші будівельні матеріали (цемент, шутер, цеглу) возили фірами з с. Дубівці. Допомогали у будові церкви грішми українці з США, Канади та інших держав. Будова велася днями й ночами. Поки будувалася церква, богослужіння відправлялися в резиденції (дім пароха) о. Василія Молока, декана Устецького, збудованій у 1840р.
В 1930 р. церква була посвячена Чесному Хресту Господньому. В1934 р. відходить у вічність довголітній парох Маріямполя, декан Устецький о. Василій Моток. По собі залишає дві доньки Ольгу і Стефанію.
В 1941р. гестапо арештувало 12 маріямполян-патріотів і 19 грудня цього ж року розстріляли. У 1944р. о. Степан Маркевич відступає разом з німцями, а з ним разом Стефа і Ольга Мотюк. 31944р. парохом у Маріямполі був о. Гончар - ісповідник-мученик за христову віру. На саму страсну п'ятницю, вночі 1947р., у резиденції о. Гончара арештовує міліціонер Пирков при допомозі Остапа Козакевича та тов. Гвоздика. Священика кидають зв'язаного на фіру з соломою і вивозять у напрямку Єзуполя, за те, що не зрікся Віри Христової. 3 1947р. деякий час парохію обслуговували оо. Василіяни, а також греко-католицький священик о. Чоборак. 3 1948р. в храмі служать „православні” Московського патріархату, священики УАПЦ, УПЦКП: о. Валіхновський (1948-1951), о. Бородайко (1951-1952), о. Челядин (1952-1954), о. Федишин (1954-1963, 1964-1967), о. Кішкан (1963-1964), о. Маруда (1967-1969), о. Дарміць (1969-1970), о. Коршинський (1970-1976), о. Токарик (1976-1979), о. Шкудор (1979-1988), о. Мороз (1988-1992), о. Бойко (1992 і по цей час).
На Різдво 1990р. з колядою до о. Мороза прийшли парохіяни й питали його, як він думає з переходом на греко-католицьку віру. Священик відповів: „Я подумаю, де більшість - там і я”.
Після Різдва Христового почали збирати підписи на селі за греко-католицьку церкву. Для цього були визначені люди по кожній вулиці села. Майже виключно всі мешканці села підписалися за УГКЦ. Підписи дав на підтвердження о. Морозу старший брат Наконечний Іван. Згодом в селі почалася явна агітація проти греко-католицької церкви: переобрали церковний комітет, почали вимагати ключі від церкви, що знаходилися у греко-католиків (паламаря Голінея). З різних мотивів погроз і шантажу ключі від храму віддали прихильникам національного „православія” в особі п. Івана Наконечного, хоча ніхто не передбачав, що надалі вірних Вселенського віросповідання не пустять до церкви, будованої ще в 1930р. їх батьками. Люди збаламучені, продовжують ходити до церкви, о. Мороз тлумачить, що то все одно Бог один. На посвяченні хреста коло цвинтаря в 1990р. громада була ще єдина, бо надіялися, що о. Мороз виконає волю референдуму парохіян с. Маринопіль. Але на жаль не сталося, як гадалося. Приїхав о. канцлер УГКЦ Роман-Андрій Кияк - зійшлися до церкви уже дві громади. „Православні” обзивали о. канцлера, кидали каміння, витягували з машини, хотіли бити. До конфлікту не дійшло через згуртованість греко-католиків. Першу Службу Божу о. Андрій Кияк відслужив 18 лютого 1990р. під церквою на сходах бічного підходу до церкви з півдня. На третю неділю приїхав о. Іван Репела і правив Святу літургію під церквою до 20 травня 1990р.
15 травня 1990р. в присутності представників районної та обласної державної влади підписано договір про почергове Богослужіння. Через три дні в церкві спільно проведено інвентаризацію. 20 травня в церкві о. Репела відслужив першу службу Божу для вірних Вселенської церкви. Без сумніву, воскресінню Христової церкви, утвердженню у непомильній, неподільній Вірі у часи атеїстично-комуністичної імперії сприяли безкровні жертви євхаристійні священиків у підпіллі: о. Івана Демушки з Угринова, о. Йосифа Даниловича з Тлумача, о. Петра Дутчака з Лисця, о. Івана зі Львова, о. Івана Репели з Івано-Франківська, владики Павла Василика та владики Софрона Дмитерка у помешканнях родин Нестераків, Ващишаків, Яремаків, Нісевичів, Семеновичів, Сохів, Труханів, Дубасів. У часи безбожного тоталітаризму вагомий вклад у підтримці парохіян у Вірі христовій внесли о. Лаврентій Шкредко ЧСВВ та сестра Василія Трухан (монахиня сестер мироносиць). О. Лаврентій - ісповідник і мученик за Христову Віру, засуджений на 10 років заслання до Сибіру, за те, що не хотів підписати московське православіє. По звільненню з заслання служив Святі Літургії підпільно щонеділі і свята в м. Івано-Франківську, а в будні дні працював спочатку 4 роки в обласній лікарні, а пізніше в ПМК с. Маринопіль. Як о. Лаврентій так і сестра Василія скінчили свій земний шлях, преставилися до вічності. Останні роки парохію обслуговували священики УГКЦ о. Іван Репела (1990), о. Богдан Шокуст (1991-1993), о. Антін Путько (1993-1994), о. Євген Труш (1994-1995), о. Ігор Баланда (1995 і по цей час)".
У 90-х роках XX ст. дзвіниці не було. Три дзвони підвісили до балки, яку утримували 4 стовпи. Над конструкцією зроблено двоскатний дашок. Благовіст вилито у 1880р. По окружності із зовнішнього боку він має напис:
„Бога хвалю істинного
до святині призиваю
за померлих ... (невідчитано)
...день і ніч
Боже возішли. Рок 1880".
Менші дзвони вилито у 1748 і 1935 роках, про що повідомляють викарбувані на них дати.
Найвідоміші священики
о. N. Січинський - парох Маріямполя (зг. в кін. XVIII ст.).
о. Іоанн Терлецький - адміністратор Маріямпільської парохії, парох Побережжя.
о. Гнат Заклинський (1818-1866) - парох Маріямпільський у 50-60-х роках XIX ст., щирий український патріот, переписку вів тільки українською мовою, хоча добре знав німецьку, польську, латинську, грецьку, старослов’янську та староєврейську.
о. Василь Мотюк (1853-1934) - висвячений 1879р., парох Маріямполя впродовж 50 років (з 1884 по 1934р.), декан, радник єпископської консисторії з відзнаками крилошанина, ініціатор заснування у селі багатьох культурно-освітніх товариств і організацій, голова гуртка УПТ, активний діяч читальні „Просвіти", засновник і керівник церковного й світського хорів, відомих далеко за межами села й навіть у Станиславові. Під час поширення епідемії холери (1893-1894рр.), ризикуючи власним життям, сповідав хворих і проводив поховання померлих. Доклав чимало зусиль до зведення у селі церкви та Народного Дому. Чуйним і людяним ставленням, тактовністю, добрими справами завоював авторитет не тільки серед своїх прихожан, а й серед римо-католиків та євреїв. Під опікою пароха біля двох десятків маріямпільців отримали середню й вищу освіту.
о. Степан Маркевич (1906-?) - висвячений у 1933р., парох села з 1937 по 1942 рр., уклав історію релігійного життя Маріямполя з 1790 по 1926 роки, на сторінках „Книги священнодійств” вів літопис подій 1937-1942 років, у якому зафіксував відомості про святкування ювілеїв хрещення України-Руси, урочистості вшанування пам’яті борців за волю України, репресивні заходи російських та німецьких окупантів. На поч. 40-х років о. Степан активно співпрацював із ОУН. У 1944р. емігрував у Західну Європу.
о. Лаврентій Шкредко (1914-1988) - монах ЧСВВ, у 1968р. таємно відправляв у Маріямполі Богослужіння за греко-католицьким обрядом.
о. Ігор Баланда (нар. 1957р.) - парох Маріямполя, висвячений у 1995р. У 1997р. продовжив вести „Книгу священнодійств", розпочату в 1937р. парохом Степаном Маркевичем.
2. Римо-католицька громада
Першою католицькою спорудою, про яку збереглися в історичних джерелах відомості був костьолик-каплиця у Вовчкові, про який згадує у своїй реляції, датованій 1600р. львівський архієпископ Ян Дмитро Соліковський. Богослужіння у ньому відправляв капелан з Устя Зеленого чи Деліїва. Простояла святиня до 1623р., коли згоріла, очевидно, під час одного з нападів татарів.
У 1704р. новий власник Маріямполя Ян Станіслав Яблоновський привіз зі Львова кармеліта Серпіона Кросінського, якого призначив душпастирем замкової каплиці. У підніжжі Замкової гори з боку міста, на місці, де колись стояв млин, син засновника почав будувати парохіяльний костьол. Святиню спорудили досить швидко. Через кілька тижнів один із кварталів міста прикрашав дерев’яний костьол святої Тройці. Разом із резиденцією його обгородили муром. Однак політична ситуація, викликана шведсько-російсько-польською війною, не дозволяла юридичне узаконити закладення парохії. Тому майже 20 років сакральна споруда мала статус придворної каплиці. Функції душпастиря у ній виконував кармеліт Серпіон Кросінський.
Костьол Святої Трійці
У 1726р. князь Ян Яблоновський отримав дозвіл від архієпископа львівського Яна Скарбека на перенесення центру парохії з Деліїва до Маріямполя. Фундаційну грамоту на закладення парафії святої Тройці в Маріямполі ктитор видав 4 листопада 1726р. На утримання плебана Я. Яблоновський записав десятину зі своїх ланів у Маріямполі, Тумирі, Деліїві й Стриганцях. Для служби костьольної воєвода пожертвував власні будинки. Плебанові виділив город недалеко від фільварку двірського у Вовчкові й надав право вільного помолу у млинах маріямпільських і деліївських, в лісах устецьких - право вирубу дерев на опалення плебанії, три рази в рік дозволив варити пиво і викурювати горілку. Різники Маріямполя мали виплачувати 50 зл. на лой, а двір мав давати камінь воску. Плебан зобов’язувався справно виконувати душпастирські обов’язки та щосереди відправляти Службу Божу за живих коляторів, а після їхньої смерті - за їхні душі.
Впродовж кількох століть на потреби римо-католицької парохії у Маріямполі вагомі внески робили всі патрони. 10 лютого 1747р. облігації на суму 1000 флоринів німецьких офірував на вічну лампаду костьолу Ян Каєтан Яблоновський. Через 6 років він же виділив для утримання святині дотацію в сумі 2 тисяч флоринів. 1 лютого 1762р. дідич видав фундацію для трьох убогих старців, які мали служити костьолові. У 1815р. новий колятор передає маріямпільській парафії село Дубівці з присілком Дегова.
У 1736р. на місці дерев'яного костьолу розпочалося будівництво нової святині. Завершилося її спорудження у 1741р. Костьол мав висоту 13, ширину - 16 і висоту - 42 лікті. Дах разом із сигнатуркою був покритий ґонтами. З часом костьол майже не змінився. Було замінено лише дубові підвалини кам’яним фундаментом. 7 листопада 1768р. ксьондз Шимон Блазей Войціцький переніс із замкової каплиці до парафіяльного костьолу мощі святого мученика Віктора, привезені з Риму Яном Каєтаном Яблоновським ще у 1740р. Вони перебували тут до 1945р.
В актах парохії Маріямпіль збереглася характеристика римо-католицької громади за 1771р. У ній подано чисельність католиків у Маріямполі та сусідніх селах.
В характеристиці зазначалося, що місцева шляхта не брала участі в Богослужіннях і приходила лише до Великодньої сповіді. Часто римо-католики, одружуючись з українками „не ходили вже до костьолу".
У 1825р. під час візитації маріямпільський костьол освячено львівським архієпископом Андрієм Скарбеком.
У 1938р. святиню дуже знищила пожежа, але вівтар з образом Матері Божої щасливо вцілів. З того часу всі Богослужіння відправлялися в колишньому костьолі капуцинів. Тим часом, ще у 1930р. пробощ М. Босак розпочав зведення на Замковій горі мурований костьол, старий мурований костьол, критий бляхою і дахівкою, монастирський костьол сестер милосердя.
Недобудований костьол Пресвятих таємниць (1939р.)
3. Монастир чину хариток
Через 4 роки після заснування Яном Каєтаном Яблоновським у Маріямполі монастиря капуцинів його дружина закладає кляштор чину хариток (сестер милосердя). У фундаційному акті від 10 червня 1746р. княгиня Тереза з Вільгорських Яблоновська записала: „ ...бачачи, з якою докладністю преподобні сестри милосердя у Львові служать убогим хворим та доглядають і виховують сиріт дівчаток, хочу подібний шпиталь для убогих та на навчання бідних сиріт у місті Маріамполі уфундувати”. Оскільки підходящого, для ще одного монастиря, будинку в місті не знайшлося, княгиня впросила чоловіка віддати хариткам у тимчасове користування пустуючий дім на площі Ринок та 8000 золотих щорічно на утримання священика. Фундаційний акт передбачав утримання 6 сестер. Вони мали опікуватись 10 убогими хворими та сиротами, кількість яких визначали самі, відповідно до доходів монастиря.
Після ліквідації монастиря капуцинів їхній кляштор передано сестрам хариткам. Однак вселення нових господарів наштовхнулося на певні труднощі - почалася війна з Туреччиною й будівлі зайняло військо. У 1793р. губернська влада колишній капуцинський костьол передала греко-католикам і лише через 7 років дозволила проводити в ньому спільне Богослужіння.
Маєток обителі в останній третині XVIII ст. давав біля 1900 флоринів доходу. Але для утримання закладу цього було замало. Велику фінансову допомогу подала банкрутуючому монастирю фактична володарка краю, одна з найбагатших осіб Галичини графиня Катерина Коссаковська.
У 1816р. кляштор відвідав римо-католицький архієпископ А. Анквіч. В актах візитації він записав, що в сиротинці налічувалося 38 вихованок. Вони проживали на 1 поверсі. До їх послуг було три спальні, столова й навчальне приміщення. Кожна дитина мала „власне ліжко з сінником, двома подушками, ковдрою на літо й периною на зиму". Біля кожного ліжка стояв столик чи табурет.
Крім ліжок, у спальні приблизно на 12-15 дітей був довгий стіл і 4 лавки. Білизну й одяг діти тримали у гардеробній, в якій було 6 шаф і 2 скрині. Клас вміщував 5 столів, 5 лавок, 20 малих столиків, 6 крісел, 1 шафу й канапу. Вільний час та заняття дівчата, залежно від погоди, проводили у класі або на городі, який знаходився неподалік.
В 1831р. заклад сестер хариток у Маріямполі зміцнів матеріально: для утримання хворих Урсула із Шульців Паскуа віддала два фільварки у Дубівцях. На 80-ті роки XIX ст. маєток монастиря складав 47983 зл. в облігаціях.
У 1907р. в закладі було вже 53 вихованки, їх поділили на 3 групи - дошкільну (діти віком до 6 років), шкільну (діти від 7 до 15 років) і позашкільну - (діти від 15 до 18 років). Дівчат виховували у релігійному дусі, вчили шити та вести домашнє господарство. Діти шкільної групи були зобов’язані працювати в монастирському маєтку, а старша група - ще й доглядати за меншими.
Захоронку (дитсад) та школу для місцевих дітей у закладі сестер милосердя відкрили в 1893р. при сестрі управительці Кароліні Юґель. Було сформовано 2 групи - дошкільну й шкільну. Старших дівчат вчили разом з вихованками сиротами.
На початку Першої світової війни школу та захоронку закрили, зменшили й кількість хворих. Не дивлячись на переповнення закладу старцями та сиротами, вояки пограбували монастир. Після відступу російської армії у липні 1915р. шпиталь заповнився хворими на холеру. Після повернення росіян у червні 1916р. почалася епідемія тифу.
У вересні 1920р. в Деговій червоноармійці заарештували священика хариток. Але дізнавшись про це, збіглися декілька сотень селян і визволили його. У нормальне русло життя в монастирі увійшло в 1921р. Багато допомагав обителі римо-католицький пробощ Марцін Босак.
На початку Другої світової війни у монастирі перебувало 8 сестер, що забезпечували роботу лікарні та сиротинця. Радянська влада ще деякий час після 17 вересня 1939р. не втручалася в роботу закладу, однак вже у 1940р. поставила вимогу перед сестрами — працювати у закладі без габітів, що було виконано. Ще через пару місяців фільварок у Деговій націоналізували, сиротинець закрили. Сестрам дозволили утримувати своїм коштом тільки лікарню.
Новоприбула німецька адміністрація, як і скрізь, не збиралася віддавати майно попередньому власнику. Вона вважала його своїм військовим трофеєм. У 1942р. ігуменя Анеля Сершульська зверталася до влади про виділення дотації на утримання лікарні. Однак з квітня 1942р. на лікарню продуктів так і не виділили. Селянам заборонялося допомагати лікарні. Під карою смерті вони не могли розпоряджатися продуктами своєї праці: кожна корова й свиня отримали номер і підлягали здачі.
Під кінець серпня 1942р. монастир саморозпустився. Дві сестри ще певний час допомагали хворим та провадили примітивне господарство. Сестра Анастасія Печара покинула Маріямпіль 6 липня 1943р., а сестра Марія Рислінг - 10 лютого 1944р.
В перші роки радянської влади у приміщення кляштору звозили монашок-українок із закритих в області монастирів, в тому числі й василіанок зі Станіслава. Через деякий час у покапуцинських будівлях відкрили дитячий будинок, один з кращих на Україні. В 60-ті роки і його закрили, а в закладі розмістили тюрму. Зараз будівля знаходиться у розпорядженні МВС.
Варто згадати в цьому нарисі про кількох хариток, які своєю самовідданою без корисною працею й прикладом служіння Богові виділялися серед інших.
З бідної маріямпольської селянської сім'ї походила сестра Філіпіна Сарна. Закінчивши початкову школу, вона працювала разом з батьками у господарстві та була активною у товаристві дітей Марії. У 22 роки дівчина поступила у Згромадження, відбувши постулат у лікарні св. Лазаря у Кракові. Після річного семінарського навчання у 1927 р. отримала сукню харитки. Деякий час працювала у медичних закладах Кракова, Коломиї, Нового Санчу, Бережан. З 1937 р. сестра Філіпіна надавала допомогу хворим у терапевтичному відділі Львівської загальної лікарні, відомої як лікарня піярів. У 1942 р. заарештована гестапо за підпільну діяльність і розстріляна на 39 році життя.
У Вовчкові в 1911 р. народилася Геновефа Вуйцік. Закінчила 4 класи і допомагала батькам у веденні господарства, однак рано осиротіла. У 1931 р. вступила в Згромадження сестер хариток. Після постулату у Львові і річної семінарії стала сестрою милосердя й була направлена в обитель села Новосілки біля Золочева.
Після ліквідації монастиря у 1945 р. сестра Геновефа на прохання новосілківських жителів залишилася в селі. Без габіту, в одязі селянки-колгоспниці, до смерті, що наступила в 1974 р., вона продовжувала робити справу, якій посвятила життя - навчала дітей релігії, організовувала Богослужіння, Хресну Дорогу. На Великдень наряджала Божий Гріб. До Літургій запрошувала римо-католицького священика із Золочева, а часом і місцевого греко-католицького священика. Один час готувала їжу студентам зі Львова, яких прислали копати картоплю.
У листах до керуючої Згромадженням просила її про поновлення шлюбів, весь час вважала себе законною сестрою і так себе поводила. Своїм життям не давала людям забути про Бога. Сестра Геновефа Вуйцік є однією з нечисленних римо-католицьких духовних осіб, що залишилися й працювали на території України в умовах радянської дійсності.
Перед Першою світовою війною у Маріямполі короткочасно працювала теж сестра Генріка Броніковська, яку в 70-річному віці замордували за допомогу полякам-біженцям у 1945 р. у Червонограді (зараз с. Нирків Тернопільської області) члени українського підпілля. 47 років віддала вона служінню хворим.
Найвідоміші священики
о. Серапіон Кросінський - монах кармеліт, перший пробощ Маріямполя (з 1704р.). Запровадив ведення книги похрещених.
о. Адальберт Білінський (1705-?) - пробощ маріямпільської парохії (1752-1788), декан галицький, власним коштом заклав фундаменти мурованого костьолу в Маріямполі, реставрував костьол, дбав про костьольні маєтності. Зібрав велику книгозбірню. У своїй душпастирській праці поширював культ маріямпільської Богородиці. Щосуботи відправляв перед образом Службу Божу. Влаштовував святкові процесії з образом. Взірцево вів парафіяльні книги і релігійну хроніку.
о. Марцін Босак (1889-1941) - пробощ маріямпільської парохії (1920-1941). Сприяв розвитку польської громади в міжвоєнний період. Після закінчення у 1920р. Львівської духовної семінарії самовіддано працював у Маріямполі. Запрошував релігійні місії, заклав Апостольство молитви і зініціював будівництво пам'ятника Серця Ісуса Христа. Був діяльним членом „Каси Стефчина”, що в повоєнні роки давала кредити на відбудову й купівлю землі. В Народному домі заклав молочарню, склеп „Кулка рольнічого”. Його стараннями побудовано цегельню, школу, відремонтовано костьол, зведено Народний дім, проведено водопровід, прокладено тротуари, розпочато будівництво нового костьолу. Засоби на втілення в життя своїх задумів здобував різними способами. Зокрема, видав репродукцію „Богоматері Рицарської” і продавав її серед прихожан. Не цурався парох і політичної діяльності. Найвірогідніше, що через неї у ніч з 23 на 24 серпня 1941 р. був убитий членами ОУН. Похований на місцевому цвинтарі.
 |