Маріямпіль - місто Марії
Меню сайту
Погода
Календар новин
| « Квітень 2024 » | ||||||
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 |
| 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 |
| 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 |
| 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 |
| 29 | 30 | |||||
Пошук
Наше опитування
Кнопка сайту
Статистика
В кінці XVIII — на початку XIX ст. в містах Галичини спостерігається укрупнення одних ремісничих цехів і занепад інших. В результаті цього процесу міста отримали свою спеціалізацію. Галич перетворюється у місто шевців і кравців, Тисмениця - хутровиків, Богородчани - боднарів, Бурштин - різників. Маріямпіль став вотчиною будівників. Найактивніше в містечку розвивалися будівельні та деревообробні ремісничі об'єднання. Дещо менше кваліфікованих спеціалістів мав ковальський цех. Але в порівнянні з іншими населеними пунктами три маріямпольські кузні були досить великими й виготовляли на той час чималу кількість продукції. У XIX ст. найбільшим серед ремісничих об'єднань був ґонтарний цех. За його ,продукцією в Маріямпіль приїжджали покупці з цілої Польщі й Австрії. Виготовлені в містечку ґонтові покрівлі у 1844р. експонувалися на міжнародній виставці у Відні. Будівельники своєю майстерністю також славилися далеко за межами краю. Дерев'яні й залізні вироби широко використовувалися будівельними бригадами при спорудженні сакральних, житлових та господарських об'єктів.
У 20-х рр. XIX ст. в Маріямполі розвинулися нові промисли, пов'язані із відкриттям родовищ кременю й алебастру. Сировину вивозили до Нижнівської фабрики і виготовляли з неї сувеніри.
Прогресивний поступ містечка в економіці зупинили, як не дивно, наполеонівські війни, що точилися вже добре десятиліття в Європі. У 1809р. в Галичину вступили союзні Наполеону польські війська. На більшості урядових посад австрійців замінили поляки, що прожиивали на цій території. Для відвоювання Галичини цісар направив 3-тисячний корпус Мерфельда, котрий зайняв Станиславів і став очікувати на вислані йому на підмогу корпуси генералів Кеслера та Едермана. Щоб перешкодити їхньому з'єднанню, із Поділля виступив партизанський загін польських повстанців під командуванням П. Стрижевського, що налічував близько 4 тис. осіб. Проте поляки спізнилися. Австрійські корпуси з'єдналися під Галичем і майже 8-тисячна армія рушила на повстанців, котрі отаборилися у марі-ямпільській фортеці. Цісарські війська, хоча й мали подвійну перевагу, не наважувалися здобувати твердиню штурмом. Вони вдалися до артилерійського обстрілу, від якого постраждало багато будівель. Та незабаром поляки самі покинули населений пункт і подалися у Варшавське князівство, так як поширилися чутки, що Наполеон уклав із Францом II мир. В тому році маріямпільська твердиня востаннє використовувалася за призначенням. Щоб запобігти повторенню подібних ситуацій, австрійські власті наказали розібрати фортечні мури у Станиславові, Єзуполі, Маріямполі та інших містечках, що й було зроблено в 1817р. Виконували ці роботи ямницькі селяни. Гроші, виділені ямничанам окружною касою за розбір мурів замку, присвоїли дідич Ямниці М. Шишковський та війт.
У виписці зі скарги селян с. Ямниці від 10 вересня 1836р. зазначалося:
„Відповідно до актів окружного староства № 16879 і 16921 за 1835р. громаді Ямниці за роботи при розборі маріямпольських фортечних укріплень визначили високим губернським декретом № 31222, від 3 липня 1817р. не 600 фл. віденської валюти, а 238 фл. 30 кр. віденської валюти. Цю суму відповідно до доданої заяви домінії Долішнього Угринова, повинні були використати для погашення рустикального податку. Про це повідомили громаду 10 вересня [документами] № 9486/ 10 265 за 1836р. "
Через 4 роки (31 серпня 1840р.) ямницька громада направила –до губернської влади ще одну скаргу. У ній говорилося:
„Вже 21 рік тому ми розвалювали мури в Маріамполі і аж від чужих людей довідалися, що за це в окружній касі належалося 600 флоринів віденської валюти. Цю суму забрав наш дідич разом з війтом, а нам нічого не дав і нічого про це не говорив. Аж тепер, коли ми почали жалітися, признає, що нам належалося 238 флоринів 30 крейцарів, а не 600, у віденській валюті і що він витратив їх на податок. Однак до цього говорив, що йому здається, ніби він наймав до цієї роботи людей, хоч такого не було, бо ми розвалювали мур самі, без найманих робітників”.
Використовуючи будівельний матеріал із фортечних укріплень, у 20-x рр XIX ст. Яблоновські побудували в Маріямполі типовий для часу палац. До нашого часу він дійшов у великій руїні. Найкращий опис цієї монументальної споруди зробив польський дослідник Р. Афтаназі у своїй багатотомній праці „Маtеrіаlу dо dziejow Rezydencij”, що була видана у Варшаві в 90-х роках минулого століття. Зафіксовано палац Яблоновських на кількох фотографіях, зроблених вже після його спалення під час Першої світової війни. Посилаючись на цю інформацію та власне обстеження, спробуємо реконструювати первісний зовнішній вигляд споруди.
У плані палац мав форму видовженого прямокутника. Фасади розчленовані простими геометричними об'ємами, майже симетричні. Домінантою головного тринадцятивісьового фасаду, що є продовженням замкової стіни був триосьовий ризаліт (архітектурний виступ), покритий гладким тиньком. Рустований нижній поверх, з бійницями замість вікон, мав широку півциркульну замкнуту аркаду, центральна арка якої служила головним входом. Над широкою вхідною аркою розміщувався балкон з кованою балюстрадою. По обидва боки ризаліту тягнулися п'ятиаркові підсіння, що утворювали своєрідну криту галерею.
Стіни розчленовувалися вертикальними пілястрами на симетричні площини. Верхній поверх палацу, з великими прямокутними війнами, від нижнього відділяв гладкий аркатурний пояс. Ще до кінця 30-х років XX ст. над в'їзною брамою можна було побачити фрескове зображення герба князів Яблоновських - Прус. Покривав палац високий чотирисхилий ламаний дах, побитий ґонтами.
Центральну частину споруди займав вестибюль з багатим архітектурним та скульптурним декором. Прикрашали його твори образотворчого мистецтва. У деяких залах залишились фрагменти помпезних фрескових розписів стін: герби з багатими картушами, символічно-алегоричні постаті, біблійні сцени.
Опустів палац десь у середині XIX ст. Коштів для реставрації власники не виділяли, тому він використовувався то для потреб військових, то у господарських цілях, що прискорювало його руйнування. Перед початком Першої світової війни власники палацу Блажовські покрили його новим дахом. Однак під час війни дах згорів. Тоді ж завалилося ліве крило палацу, а також перекриття багатьох приміщень верхнього поверху. У кінці Першої світової війни в палаці розквартирували військових. Для отоплення приміщень вони вирізали більшу частину дерев великого ботанічного парку, закладеного ще в давні часи. Пошкодили вояки також верхню частину глибокої тисової криниці, про яку ходило багато легенд.
Під час відомої „весни народів” в містечку також відбувалися заворушення. Ще у червні 1846р. уповноважений сусідньої з Маріямполем кремидівської громади Іван Канюка піднімав на бунт селян у передмісті Маріямполя Вовчкові, твердячи, що у Львові йому зачитували патент про скорочення в Галичині обсягу панщизняних робіт до одного дня на тиждень. Згодом між жителями містечка та його орендарем Антоном Стадніцьким з новою силою розгорівся конфлікт через використання пасовищ, що тривав уже 12 років. Маріямполяни стали самовільно випасати худобу на панських лугах. Умовляннями в окружному старостві бунт вдалося призупинити. Та вже через рік почалися нові заворушення, що проявилися у невиході селян на панщину, грабунках, непослусі, нападах на двір дідича. На цей раз представники влади діяли жорсткіше, пригрозивши маріямпільській громаді виселенням в інші округи. Коли ж і це не подіяло, у містечко прибули війська. Частину бунтівників заарештували, інших було побито й покарано примусовими роботами. Жителям Маріямполя й Вовчкова присудили покрити гравієм Ринкову площу та головну дорогу через містечко. Простежимо, що про ці події повідомляють історичні документи:
„Донесення
Окружного староства в м. Станіславі Крайовій президії
Про придушення виступів селян проти панщини та інших повинностей
(23 червня 1846р.)
Високошановна ц.-к. крайова президіє!
Незабаром після оголошення найвищого патенту від 13 квітня 1846р. серед підданих Станіславського округу, обдурених таємними писарями і неспокійними сутяжницькими громадськими уповноваженими, зміцнилася думка, що кожен підданий без винятку і незалежно від того виконує він піші чи тяглі дні, повинен відробляти тільки один день панщини на тиждень. Серед підданих поширилася навіть чутка про другий патент щодо цього, який начебто від них приховують, і це вилилося в справжню відмову від панщини, так що майже одночасно в громадах Пацикові і Загвізді, Вовчинці, Нижневі, Острині, Коропці, Звенигороді, Ошівцях, Долішньому Угринові, Хом'яківці і Пшеничниках необхідно було використати військову асистенцію для відновлення спокою і порядку.
Це сталося також у Кремидові, громада якого була підбурена уповноваженим Іваном Канюгою до відмови від заміни тяглого дня панщини двома пішими днями, які вона справно виконувала, принаймні, при теперішньому дідичеві цілий рік.
Про те, що непослух у цій громаді виходив тільки від уповноваженого Івана Канюги, до якого приєднався інший уповноважений Антон Канюга, підтвердить доданий тут протокол про каральні заходи, який також свідчить, що з боку інших членів громади непослух був зовсім несерйозним, тому що вся громада після покарання уповноважених десятьма ударами палиць беззаперечно погодилася виконувати вищезгадане.
Що ж стосується Івана Канюги, то він обвинувачується не тільки в цьому одному. За його вказівкою у квітні ц. р. кремидівський писар Кривак, який побив одного підданого, був зв'язаний багатьма селянами і на мотузці приведений до окружного староства, за що Канюгу одночасно окремо засуджується.
Перед керівництвом Івана Канюги, натовп підданих напав на дім дідича Агопсовича в Кремидові, так що той зі страху перед насильством мусив утікати. Донесення про це додається до протоколу з приводу покарання.
Нарешті, зволить побачити високошановна ц.-к. президія з протоколу, складеного у громаді Вовчкова, який подається одночасно з окремим донесенням № 760, Іван Канюга зміцнював дух непокори громади Вовчків, твердячи, що у Львові йому зачитували патент, за яким панщина в цілому краї зменшується до одного дня на тиждень. Цей неспокійний підбурювач був нарешті схоплений у Тростянці, в маєтку Усті, після того як він обдурив громаду, що привіз від високого крайового управління листа до окружного старости в Станіславі.
Щоб знешкодити цього небезпечного суб'єкта в даний момент, його аж до заспокоєння громад тримали під вартою, а згодом відпустили додому з серйозним попередженням на майбутнє відмовитися від усіх підбурювань і обманів. Складений про нього протокол додається. Одночасно з громадою Кремидова відмовилися від заміни тяглого дня двома пішими також громада Вовчків і передмістя Маріамполя, хоч перша була зобов'язана до цього внаслідок високого декрету надвірної канцелярії № 42615 від 16 січня 1846р., оголошеного високим губернським розпорядженням № 6968 від 10 лютого ц. р., а друга виконувала це з незапам'ятних часів. Громада містечка Устя зовсім відмовилася виконувати панщину, тому що вона претендує на право користування лісом. Нарешті, громада містечка Маріамполя і громада Межигір'я маєтку Устя самовільно випасали свою худобу на лугових ділянках, які були в користуванні двору, хоч справа громади Межигір'я у зв'язку з позовною заявою знаходиться на розгляді у високому крайовому управлінні, і їй було заборонено будь-яке втручання, а громада Маріамполя за складеною вже угодою не мала права на ці луки.
При такому становищі, при такому поширеному серед селян духові непокори та сваволі, який згідно з декретом високої крайової президії №2399 від 8 квітня 1846р. підлягає придушенню в зародку, не може бути й мови про попередні детальні розслідування, бо для цього, як видно з донесення тутешнього староства №564 від 16 травня ц. р., немає ні достатньої кількості службовців, ні часу. Можна й необхідно було підтримувати тільки останнє становище власності і робити це тим енергійніше і швидше, що тут слід було побоюватися небезпечного поширення цієї тенденції, яку потім довелося б зупиняти лише за допомогою надзвичайних заходів.
Друга, не менш важлива обставина, яка змусила окружне староство до цієї суворості ,- це те, що піддані майже всюди відмовляються від усякої роботи за плату, і якщо тільки виникне опір у виконанні звичайної панщини або в законній заміні одного тяглового дня двома пішими, то урожай, добрий вихід якого у зв'язку з становищем у західних округах нинішнього р. такий важливий, тут, де і без того земельне володіння й робоча сила перебувають у диспропорції, навряд чи може бути зібраний.
Зрештою, про те, що окружне староство нічого не залишає неперевіреним і вдається до покарання лише у крайніх випадках, свідчить та обставина, що під час заходів у Кремидові, Вовчкові, передмісті Маріамполя, в містечку Маріамполі й Межигір'ї, проведення яких було доручено окружному комісарові фон Нейгаузеру, покарання застосовувалось тільки у двох перших громадах, інші ж були приведені до порядку і спокою насамперед за допомогою особистого впливу і наполегливих умовлянь в самому окружному старостві. У громаді Устя проведення заходів ще триває.
Що ж до вказаного високим губернським розпорядженням № 32745 від 6 червня 1846р. розгляду скарги на утиски громади Кремидова, що досі перебувала у першій інстанції і була вирішена ухвалою домінії № 34 від 1 лютою 1846р., проти якої до окружного староства надійшла позовна заява громади № 6205 від 28 квітня ц. р., то у цій справі зараз проводиться розслідування.
Донесення про це представляється високошановній ц.-к. крайовій президії, тому що ця справа зв'язана із справою Вовчкова і подається одночасно за високим президіальним дорученням № 3975 від 15 червня 1846р.
Лоренц Станіслав, 3 червня 1846р.”
„Донесення
Окружного старосва в м. Станіславі Крайовій президії про придушення
військовою силою виступу селян у селах Вовчкові і Передмісті
(27 листопада 1847 р.)
Високошановна ц.-к. крайова президіє!
Згідно з донесенням окружного комісара Гена у громадах Вовчкові і Передмісті Маріямполя настільки відновилися спокій, порядок і необхідний послух, що більше зовсім не треба боятися рецидивів.
При цьому шанобливо підписаний дозволяє собі зробити щодо високого розпорядження №14111 від 19 ц. м. зауваження, що досягнути бажаного результату допомогли зовсім не самі тільки погрози виселенням в інші округи, але всі застосовані засоби покарання, разом узяті, і що в даному випадку, на жаль, не можна було обійтися без тілесного покарання.
Вже лід час першого повчання підданих з Вовчкова і Передмістя, яких доставили до окружного староства у значній кількості, шанобливо підписаний особисто звернув їх увагу на погані наслідки опору і при цьому зазначив, що коли хочуть, то можуть виселятися поза межі округу. Подібне відбулося при наступному припровадженні підданих, які чинили опір, до Станіслава. Це робили також щодо тих, які подали скарги окружному староству від імені громади.
Окружний комісар Ген повторив і повчання, і погрози у самому селі, в якому чинили опір, з таким же незадовільним результатом. Громади, незважаючи на найсуворіші попередження, військову асистенцію і штрафні роботи, які були загострені постом і частково накладанням кайданів і тривали вже довгий час, продовжували чинити опір і цим неминуче викликали дальше посилення засобів примусу, необхідність тілесного покарання.
Цей спосіб покарання був застосований у той момент, коли дух опору дуже небезпечно проявився у сусідніх громадах і кожна дальша затримка могла викликати найгірші наслідки.
Тому змушені були почати тілесне покарання, яке, між іншим, крім одного-єдиного випадку застосувалося тільки як підсилення штрафних робіт, а саме: до тих, хто чинив опір, протягом кожних 48 годин карали п'ятьма ударами і після цього, як вже зазначено, виводили на публічні роботи.
Через 5 днів у громади, які чинили опір, повернулося багато з тих підданих, що були заарештовані в Станіславі, яких, як уже повідомлено рапортом № 19616 від 11 листопада ц. р., повернули до послуху за допомогою фізичного покарання; це вплинуло на уми, які вже хиталися таким чином, що безпосередньо після цього послух повністю відновився.
Хай високошановна ц.-к. крайова президія зволить зробити висновок, що окружне староство цілком згідно з рішеннями високошановної ц.-к. крайової президії, а тілесне покарання застосувало лише будучи примушене обставинами.
Нарешті, треба зазначити, що одночасно громадам Вовчків і Передмістя присуджено покрити гравієм ринок у Маріамполі та битий шлях, який веде через ці місцевості, а двох підданих, які здається, найбільше заслуговували того, покарано 8-денним арештом, посиленим накладанням кайданів і примусовими роботами.
Мослер Станіслав, 27 листопада 1847р.”
Як вже повідомлялося у одному з попередніх розділів, після смерті Анни Яблоновської суд передав Маріямпіль у власність нащадків Дмитра Іполита Яблоновського. Дідичем містечка став його син Мацей (№ 15 у генеалогічній таблиці). Очевидно, саме за його ініціативою споруджено описаний вище палац. Десь у 40-х роках Мацей передає Маріямпіль в оренду графові Антонові Стадніцькому. Повернув родинну маєтність Яблоновським онук Мацея - найбільший землевласник Бурштина князь Кароль Яблоновський (№ 27 у генеалогічній таблиці). Він за волею долі і став останнім власником містечка з династії Яблоновських. Викупивши оренду, він подарував Маріямпіль своїй дружині Елеонорі Скарбек. Про її діяльність у містечку, як патрона костьолу й церкви та як землевласника, повідомляє чимало документів, хоча вона рідко бувала у Маріямполі.
Великий вплив на громадсько-політичне життя української громади містечка у 50-60-х роках XIX ст. Мала родина Заклинських. Десь у кінці 1840-х років парохом Маріямполя призначили сина священика із села Озерян, що на Тлумаччині, Гната Онуфрійовича Заклинського (1818-1866). Навчався він спочатку у Станиславівській класичній гімназії, а згодом на теологічному факультеті Львівського університету. За роки навчання пройшов добру національно-патріотичну школу на творах діячів „Русалки Дністрової”, а з приходом у Маріямпіль - і серед дітей, і серед дорослих проводив пропаганду українського слова. Маріямпільський парох був високоосвіченою людиною, добре знав польську німецьку, латинську, грецьку, старослов'янську та староєврейську мови. Тож вільне спілкування з представниками інших національних громад, що проживали в містечку, тільки додавало йому авторитету. Але всю релігійну документацію він принципово вів тільки українською мовою. Одружився Гнат Заклинський з донькою Станиславівського бургомістра Антона Вістофера Осипою-Катериною тож мав високих опікунів серед австрійських можновладців у релігійній суперечці із сестрами шаритками. Дружина о. Гната теж була високоосвіченою людиною: володіла чотирма іноземними мовами грала на фортепіано, співала, писала вірші. Подружжя намагалося, активізувати культурно-просвітницьку роботу серед українців. Зорганізували хату-читальню, хор, драматичний гурток. В Маріямполі у Заклинських народилося троє хлопчиків - Леонід (1850), Роман (1852) і Корнило (1857). Підрісши, вони мали неабиякий вплив на українських дітей містечка, так як завдяки домашньому навчанню були розвинутішими за своїх однолітків та виховувалися в національному дусі. Та, на жаль, на 48 році життя від важкої хвороби Гнат Заклинський помирає і його дружина разом із дітьми була змушена виїхати до Станиславова.
Гнат Заклинський
З 1857р. в місті над Дністром розгорнув жваву діяльність прихильник хасидизму рабин Єлізар Горович бен Мешулям Ісак Га Леві, що походив із родини рабинів із Станиславова. Єврейська громада за його керівництва зміцнила свої позиції. Місто фактично пережило ще одну потужну хвилю єврейської колонізації.
В середині ХІХ ст. серед маріямпільців поширювалися чутки про власниці найбільшого землеволодіння в містечку Елеонори Яблоновської продати свої землі. Однак вона у 1870р. померла, так і не встигнувши дати розпорядження щодо маріямпольських маєтностей. Ці землі знову перебрав під свою опіку її чоловік Кароль. Через десять років після смерті дружини він продав маріямпільський фільварок Францішкові Торосевичу. Останній подарував його доньці Марії. У 1898р. панна Торосевич вийшла заміж за барона Мар'яна Блажовського гербу Сас. Подружжя чомусь незлюбило нову резиденцію і більшу частину часу проживало в Язлівці, а пізніше - у ще скромнішому дворі в сусідній Новосілці.
8 березня 1880р. унаслідок скупчення криги на Дністрі під Маріямполем ріка вийшла з берегів і затопила велику частину населеного пункту. Постраждало багато орних земель. Паводок спричинив поширення тифу. Через неврожай почався голод. Ось що написав очевидець подій у краєву газету „Діло”:
„Наслідки цьогорічного виливу Дністра, котрий дуже діткнув Маріямполь і деякі села, ще й тепер болючо даються чути народови. Перша страта з причини виливу Дністрового була та, що люди вибираючись з підтоплених своїх осад, не могли забрати паші і дечого іншого, отже вода забрала, дальша страта була в тому, що через розкинення криги, котра довго стояла, опізнення в роботах наступило і нарешті в хатах, котрі були позатоплювані, прокидається тепер з причини сильної вогкості слабість, найбільше тифус. Знадобилося подумати над регуляцією нашого Дністра. У нас довгий час не було дощу, озимина від того, дуже потерпіла, жита позастарювалися і тепер вже сказати можна, що годі собі робити надію на озимину. Через сильні холодні вітри потерпіла і ярина. Тамтой рік був тяжкий, була надія на цей рік - показується, що і цей рік не буде урожайний і не видвигне хотяй троха нарід з нужди.
З причини неустаючої сльоти змарнувалося в наших сторонах багато отави і фасолі, а також і кукурудзи, котра вже довший час лежить на полі”.
Під кінець XIX ст. біля Маріямполя почали добувати земляний віск. На виставці Краєвій у Львові в 1894р. місцеві підприємці Берґман і Маркґарвс експонували модель копальні воску, що сягала глибини 31м і вогнетривкого барака для робітників. Селяни та ремісники-будівельники отримали можливість додатково підзаробити на копальнях.
На початку XX ст. українська громада починає брати верх в усіх галузях громадського життя. Навіть на Ринковій площі - давньому єврейському оплоті - постали зведені українцями будівлі - церква та читальня „Просвіти”.
Першою українською громадською організацією в Маріямполі була хата-читальня, закладена в 1876р. Згодом вона перетворилася в осідок москвофілів. Великою популярністю серед маріямполян користувалася „Каса Стефчина”, заснована на два роки пізніше.
Перед Першою світовою війною Блажовські віддали свої маріямпільські землі на відкуп громаді. У 1925 році їхні маєтності вже розпарцелювали між жителями містечка. Палац і надалі за-лишався у власності подружжя Блажовських, хоча вони постійно проживали в Новосілці-Язлівецькій на Бучаччині. Найбільшим землевласником ще на початку XX ст. став монастир сестер милосердя. В 1937р. йому належав 651 га землі (для порівняння - поміщиця. із сусідніх Водників Ольга Стравінська мала лише 128 га землі). Решту господарів-маріямпільців володіли 73,45 га землі.
У 1908р. сільська громада Маріямполя порушила клопотання про надання їй офіційного адміністративного статусу, яке через два роки було задоволене Галицьким намісництвом.
В роки Першої світової війни, завдяки своєму розташуванню населений пункт потрапив у жорнило боїв. 2 вересня 1914р. зайняли росіяни. Жорстокі бої в околицях Маріямполя точилися з 27 лютого по 4 березня 1915р. Більшість жителів евакуювалися й врятували своє життя. Шквальний вогонь артилерії розрушив значну частину житлових будівель містечка, в тому числі й палац. Росіяни таки зуміли відбити шалені атаки австрійців і втримати місто до 2 липня. Вдруге російські війська зайняли Маріямпіль у червні 1916р. Того ж року Маріямпіль втратив свій статус і вже не зміг собі його повернути. Під час боїв нафронті загинули молоді маріямпільці Іван і Михайло Волчуки, Михайло Баран та інші. Полягли на полі брані січові стрільці та вояки УПА - Осип Вовчук, Іван Гладиняк, Іван Шкредка, Андрій Ремизовський, Теофіл Смеричинський, Теофіл і Осип Шпіраки.
Вояк УПА Теофіл Смеречинський
Про славні події Листопадового зриву в Маріямполі згадує колишній директор Рогатинської гімназії Юліан Каменецький:
„Ферії 1918р. перебував я у батьків в Маріямполі коло Галича. Приготовляв мого молодшого брата до вступного іспиту до гімназії Сам збирався з початком листопада поїхати до Львова для закінчення останніх двох семестрів університетських студій на філософічному факультеті.
Щодня я пильно читав „Діло” й інші газети та прислуховувався вісткам, що їх подавала „пантофльова пошта”. А події розвивалися незвичайно скорим темпом: Туреччина, а пізніше Болгарія капітулювали в жовтні; балканський та італійський фронт заломився; десятки тисяч вояцтва покидали фронти і верталися до своїх рідних країн. 18 жовтня зібралася у Львові Українська Національна Рада, яка, згідно з деклярацією цісаря Карла І проголосила Західноукраїнську Народну Республіку з Галичиною, Буковиною і Прикарпатською Україною у складі.
1 листопада дійшли до нашого малого містечка надзвичайні вісті: в Станіславові і Галичі на ратуші та міських і державних будинках повівають жовто-сині прапори; на залізничих станціях держать службу українські вояки з жовто-синіми опасками на рукавах; у всіх урядах українські урядовці й українська мова; у Львові українська влада з Державним Секретаріятом на чолі.
Кілька наших студентів зібралися в читальні „Просвіти” на нараду, що нам робити: ми вирішиш усунути польську жандармерію і замінити її українською, міську польську управу передати в українські руки, в сусідньому, мазурському селі Волчкові настановити комісара українця. Ці рішення перевели ми в життя протягом кількох днів „революційним шляхом”, а офіційно затвердив їх повітовий комісар у Станиславові. Ці зміни прийняли українці з ентузіязмом, жиди з задоволенням, з поляки холоднокровно”.
У липні 1920р. фронт проти більшовиків в Маріямполі тримали петлюрівці. При цьому головний отаман Симон Петлюра відвідав Маріампіль. З 3 по 15 вересня того ж року лівий берег Дністра з селом знаходився у руках Будьонного. До організації ревкому в містечку не дійшло.
 |