Маріямпіль - місто Марії

„Маріямпіль - невеличке, гарне, на скелі над Дністром положене містечко. Населення його було мішан .- українське і польське. Не без того, що між тими римо-католиками „поляками” були, трохи не всі українці, які при нашій помочі й польського духовенства - римо-католицтво брали за польськість. Це вже від соток років, що ми ж самі насильно впихаємо всіх римо-католиків у ненаситну пащу польськости, називаючи наших братів, українців римо-католиків, поляками. Хоч не називаємо поляками ні французів, ні еспанців, ні португальців, ні німців, ні ірландців ні всіх інших народів, які є римо-католиками! Що ж, буває! Укоріниться якесь невіжество, абсолютна нісенітниця, - яку, від гайдамаччини зокрема, підтримує „защитниця” православ’я Москва, а яку нарід, ось, як ми, бере за абсолютну „мудрість”, - і пропали всякі докази й переконування, що це ж невіжество! Та ходімо до Маріямполя. Нашим парохом тоді був великий праведник, шляхетна душа о. В. Мотюк. Наші не мали своєї власної церкви, а якось так від давна завелося, що в церкві правили разом наші, і римо-католики, з тим, що наші були там „кутом”; зіпхали їх до ролі пронозів. І ще, як попадав парох поляк для римо-католиків, що був правдивим християнином, то те ділення церквою якось ішло гладко. Як же траплявся польський парох типу „пржедмуржа хржесьціяньства”, то пропадала тоді згода й любов людей однієї віри. Таким був тоді, у 1923-26, польським парохом славетний ксьондз Босак, тупу ксьондза Мйодоньского, - що то серед нас „загродову шляхту” організував із ціллю: свідомо розбивати наше життя. Поверсайська Польща мала таких священиків, Божих слуг, що на проповідях, у костелі, наприклад - у Дрогобичі, говорили: "Єзусє! Ти-сь церпял, цєнжко цєрпял! Але так ценжко як Польска церпяла, Ти-сь Єзусе так не церпял!” Або нашим дітям, отим римо-католикам по вірі, а які національно й по культурі були українці, наші ж: діти, які іншої мови, крім української мови й не знали, які в хаті у себе іншої мови й не пробували уживати і лише українською мовою у хаті з батьками й розмовляли, — то цим дітям польські ксьондзи на сповіді за гріхи їхні накладали покуту: „Ані єднего слова венцей мувіць по руску, навет з родзіцамі!”

Отож одним із рідних синів такої Польщі був і той сердега Босак. Він для римо-католиків у Маріямполі був правдивіським ватажком: усі пакості в церкві, включно з викиданням наших людей разом із о. В. Мотюком і з утварю церковною, усі пакості в нашій національній діяльності виходили з почину о. Босака. Проте, на диво, наші люди в Маріямполі тримались цупко свого, читальня розвивала свою успішну діяльність, тримаючись щільно, на оці о. Босака, статуту. В просвітній праці живу участь брав й о. Мотюк і його старша доня”.

З плином часу в населеному пункті зростає кількість різноманітних товариств та гуртків. Читальня „Просвіти” у селі постала у 1899р. Дуже діяльною вона була під час І Світової війни. За сприянням пароха о. Василя Мотюка, за проектом інженера Володимира Сочинського просвітяни побудували одноповерховий дім для своїх зібрань. У 1916р. при читальні працювали аматорський гурток, хор, крамниця і позичкова каса. Свої вистави місцеві актори ставили у приміщенні старої цегельні. Після війни офіційно читальня відновила свою роботу у 1927р. При ній діяли „Молочарська спілка” (1927), склеп гуртка „Сільський господар” (1927), кооператив „Власна поміч" (1929).

Надовго запам'яталася маріямпільцям зустріч студентів-українців навколишніх сіл улітку 1927р., що фактично перетворилася у зібрання інтелігенції, оскільки у ній взяли участь парохи, вчителі та культурно-громадські діячі українських громад. Офіційно зібрання було приурочене до 15-ліття закінчення гімназії та учительської семінарії у Станиславові. Його ініціаторами виступили гімназійні учителі М. Мацьков і Ю. Каменецький та лікар д-р Й. Гробельний. Зустріч відбувалася в селі Побережжя над Дністром, але наступного дня донька пароха, учителька Ольга Мотюк, запросила учасників на гостину в сусідній Маріямпіль. Під час зібрання присутні ділилися досвідом громадської роботи, давали поради як краще проводити просвітницьку діяльність. Про останній день зустрічі один із її учасників Василь Кушинський записав:

„Був чудовий серпневий день, 1927р. Ми мандрували пішки з Побережжа на лівий берег срібнолентового Дністра, до Маріямполя. Насувалися думки про те, як то в давнину, за княжих часів тим Дністром пливли зі столиці Галича воєнні та купецькі кораблі, а на них посли кн. Ярослава Осьмомисла до сусідніх східніх володарів ідо нього; як в XVI і XVII століттях долиною Дністра гналися турецькі й татарські орди, як ішли походом козацькі полки Хмельницького, Виговського, Дорошенка. В народі, з тих часів, залишилося багато різних переказів та оповідань.

Наше з'їздове товариство у милому гаморі гутірок і спогадів переправилося поромом до Маріямполя, а звідтіля пішком, стрімкими стежками вийшли ми на верх замкової гори, звідки чудовий вид на долину Дністра, далеко ген далеко аж до Галича, а з другого боку-сторони на стриганецькі горби, вкриті лісом.

Вже смеркало, коли ми прийшли на парохію в Маріямполі. Там застали вже Пилипа Волчука, директора цукрового банку у Львові, та Михася Галібея, підприємця-кафляра, обох зі Львова. В домі Мотюків, ми почувалися мов у себе вдома, деякі з нас перебули тут багато днів своєї молодости і зберегли їх глибоко в пам'яті, бо це був дім других батьків наших.

В часі вечері, господар дому, о. декан Василь Мотюк щиро вітав і запрошував гостей продовжати гостину. По вечері, заспокоївши свій апетит добірними стравами (треба зазначити, що обидві гостини відбулися без алькогольних напитків), втомлені учасники з'їзду дістали нову силу. Молодші пішли на забаву до „Народного Дому”, де їх чекали музиканти та місцева молодь,пізніші господарі й ремісники, що колись із нами студентами влаштовували аматорські вистави. А отці-парохи засіли до „преферанса”.

Забава з танцями затягнулася майже до ранку, а рано-вранці, коли пташки своїм співом вітали надходячий день, учасники з'їзду прощалися - роз'їжджалися в різні сторони, потішаючи себе, що стрінуться на 25-ліття”.

Після того як о. Василь Мотюк постарів і все менше й менше займався громадськими справами, ініціативу у нього перехопили три його доньки - Володимира, Ольга і Степанія. Усі три закінчили Учительську семінарію у Станиславові і працювали вчителями. Володимира довгий час викладала у гімназії сестер Василіянок у Львові й рідко бувала у Маріямполі, але коли приїжджала, то привозила цілий ряд нових сценаріїв свят і забав, які сестри із задоволенням втілювали в життя. Ольга та Стефанія працювали вчительками в рідному селі й були головними режисерами всіх художніх починань молоді.

Про особливості культурно-громадської роботи українців у 30-х роках розповідає у записаних спогадах пізніший маріямпільський парох о. Ігор Баланда:

"Щосуботи діти вірних Вселенської церкви відвідували „Просвіту”, де п. Стефанія Мотюк вчила співати, декламувати вірші, танцювати. Два рази місячно пані Стефа викладала для дорослих історію та географію України. Панна Стефа зорганізувала також гурток „Хліборобський вишкіл”, де п. Дудар - агроном з міста Галича навчав, як раціонально використовувати землю. |3 1938р. при читальні „Просвіта” діяв дитячий садок, де вихователькою була панна Смеричинська зі Станиславова, що походила з Маріямполя. Вона готувала концерти за участю парохіян і самодіяльні артисти виїжджали в сусідні села на виступи. Панна Стефанія Мотюк виписувала для дітей часопис „Дзвіночок”, а для дорослих „Місіонер". В читальні „Просвіти” була велика бібліотека. Свідомі українці гуртувалися в патріотичну організацію „Соколи”. При церкві був великий хор, який провадив п. Сагайдаківський, а потім п. Семко Кочут."

Услід за українцями активізувалися й поляки, заснувавши „Польську касу позичкову” (1923), Католицьке товариство міської молоді (1928), „Стражу пожарну добровільну” (1928), „Кулко рольніче” (1929), „Зв'язок стрілецький” (1931), Товариство школи людової (1931). Велику активність у закладенні та організації роботи польських товариств проявляв римо-католицький священик Марцін Босак.

Нащадки шляхти, що оселилася в містечку за дозволом Станіслава Яблоновського у 30-х роках XX ст. вже займалися ремеслом, торгівлею, сільським господарством. Дехто із представників вищого стану перейшов на греко-католицьку віру, дехто асимілювався з українцями. Звичаї вовчківських поляків до війни відповідали аналогічним українським. Але чимало нащадків шляхтичів свято зберігали документи, що підтверджували їх приналежність до вищого стану. На вимогу Міністерства внутрішніх справ Польщі Станіславське воєводство у 1934р. надіслало списки шляхти на підлеглій території. Із цих списків довідуємося, що у Маріямполі проживали такі шляхетські родини: Йосипа, Олекси, Матія, Аполлонії та Романа Черняховських, Теофіла і Павла Смеречинських, Павла Струтинського, Яна, Катерини, Йосипа, Ігнатія й Пилипа Камінецьких, Андрія Ремизовського, Петра й Дем'яна Терлецьких та Анни Орловської.

Життя Вовчкова й Маріямполя у 20-30-х роках минулого століття чудово описує у своїх спогадах війт села Броніслав Ярославський.

2. Маріямпіль в роки Другої світової війни

Найтрагічнішими для села були 1939-1950роки. В 1939р. припинилася вся релігійно-патріотична праця, бо прийшли більшовики. В 1940р. відбулася численна депортація на Сибір церковних активістів, таких як пп. Хімчак, Туркевич, Григорій Німчак син Івана. В лютому 1940р. близько 20 польських родин депортовано в Сибір.

В роки німецької окупації всіх маріямпільських євреїв німці вивезли у гетто, а згодом з особливою жорстокістю розстріляли. За розповідями жительки села Філіппіни Заєць „коли одна молода єврейка схопилася обома руками за стовп і відмовилася добровільно йти на смерть, есесівець витягнув з кобури пістолет і розрядив цілу обойму в неї”. Місце страти маріямпільських євреїв не встановлено. Єврейський цвинтар, найстарше поховання на якому було зроблене біля 1730р., був знищений повністю. Бароковими надгробками німецька влада наказала вистелити тротуари.

В 1943р. з Маріямполя німці забрали три дзвони вагою 290 кг і відправили до Станиславова. Після повторного приходу Радянської армії у селі спостерігалося загострення міжнаціональної ворожнечі. Розпалював її гарнізон НКВД, що дислокувався на Замковій горі. Представники нової влади створили польський „істрєбітєльний отряд”, який брав участь у спаленні сусіднього українського села Тумир. Вовчків наприкінці війни став базою для загонів Армії крайової на Прикарпатті, тому очевидно був спалений повністю в ніч з 29 на 30 березня 1944р. Під час цієї акції у Вовчкові загинуло близько 60 осіб.

В роки війни на фронті загинули маріямпільці М. Й. Черняхівський, М.І.Шкредко, М.М.Фалько, Р.І.Волошин, К.І.Ферштей, В.Д.Вовчук, Д.Ф.Логінов, Р.І.Шпірак, М.Г.Дячук, М.Й.Шкредко.

3. Відбудовчий період

Після закриття в 1945р. монастиря, у його приміщенні розмістили дитячий будинок (на 1946р. тут перебувало 98 дітей), згодом - інфекційну, а ще через деякий час - туберкульозну лікарні. В 1947р. у селі відкрилася зоотехнічно-ветеринарна школа, в якій навчалося 80 селян. Через 3 роки було здійснено запуск електростанції.

У 1945-1952 роках з Маріямполя згідно операції „Вісла” репатрійовано майже всіх поляків. Поселили їх у Вроцлаві та на Опольщизні - в Дзетеровичах, Баборові, Глубчицях і у Смольні Великій, що у Сулехівському повіті. Колишній пробощ Микола Вітковський вивіз з собою парохіяльний архів, в якому знаходилося 25 томів метричних книг та інші цінні документи. В листопаді 1962р. він передав архів митрополітальній курії у Вроцлаві. Та не всі маріямпільські поляки покинули після війни батьківщину. Деякі пережили разом з українцями повоєнну розруху, а коли на початку 90-х років розпочалося демократичне відродження, стали зі всім народом під українські стяги. Живуть у Маріямполі та його околицях Назімки і Кердяки. їздять сім'ями до Галича та до Івано-Франківська або до сусіднього Устя Зеленого, і там, у костьолі просять в Ісуса та Матері Божої поради і заступництва.

На місці вивезених поляків поселили лемків із Східної Польщі. Відношення до них з боку місцевих мешканців було спочатку не дуже привітним. Але взнавши їх краще, місцеві жителі перестали робити різниці між „своїми і чужими”. Зараз у Маріямполі переконані, що саме лемки зуміли підняти рівень освіти, бо вони зрозуміли одну життєву істину - від людини можна усе забрати (дім, гроші, майно), не можна забрати лише розуму.

У 1949р. в Маріямполі організовано колгосп імені Ворошилова. Через кілька років колгоспники виростили найбільший у районі урожай зернових. Ударною працею відзначилася ланка Катерини Кульбаби. Колгоспникам заплатили по 5 кг зерна за трудодень.

У 40-50-х роках найбільшим підприємством села була машино-тракторна станція. Перший трактор МТС придбала у 1947р. Обслуговували його 8 працівників. У 1954р. МТС допомогла провести у селі водопровід та електрику. Першими кваліфікованими фахівцями МТС були Володимир Копись та Андрій Домарчук. 

Андрій Домарчук -
перший дипломований токар МТС

У 60-х роках машино-тракторну станцію реорганізували в лукомеліоративну станцію, керівником якої залишився Й. І. Паламарчук. Він приділяв чимало уваги не тільки налагодженню роботи станції та її технічному переозброєнню, а й побудові об'єктів соціальної сфери в селі. Багато праці в нарощення виробничих потужностей ЛМС та й у розбудову села вклав колишній головний інженер підприємства, а пізніше сільський голова В. М. Шевченко. Під його керівництвом проводилось будівництво дитячого садка-ясел, впорядковувалася центральна частина села.

Тривалий час в Маріямполі діяв колгосп „Радянська Галичина”, який спеціалізувався на відгодівлі великої рогатої худоби молочного напрямку. Найбільших успіхів у сільськогосподарському виробництві було досягнуто за часів головування Петра Васильовича Гуменюка. Завдяки його старанням побудовано поліклініку та деякі інші об'єкти.